Н. Макіавеллі та макіавелізм

Н. Макіавеллі та макіавелізм

XVI ст. характеризувалося глибокою кризою, початком кінця італійського гуманізму. Мрії гуманістів про швидке настання “золотого віку” зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземного панування. В італійських містах, які були вогнищами культури Відродження, не був переборений корисливий партикуляризм. У них так і не розвинулися передумови для національного об’єднання. В роздрібненій Італії так і не знайшлося сили, яка б створила національну монархію, як це сталося у Франції, Англії. Країна потрапила в сферу інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії. Саме в цей час і за таких обставин виникало вчення Н. Макіавеллі (1469—1527 рр.) Його політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думки.

Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавеллі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженням сучасників, був блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав твори Платона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Ціцерона, Плінія, Плутарха. Вже в ранній молодості він оволодів основами юридичних і комерційних наук, навичками ведення юридичних справ. Це дало йому змогу витримати конкурс і отримати 19 червня 1498 р. посаду канцлера другої канцелярії — секретаря сеньйорів. Ця канцелярія відала внутрішніми справами республіки. В тому ж році Макіавеллі був призначений канцлером-секретарем Ради десяти (Комісії свободи і миру), що змусило його займатися військовими справами, вести листування з представниками республіки за кордоном.

За 14 років служби секретар і громадянин Флорентійської республіки написав тисячі службових листів, донесень, велику кількість проектів законів, урядових розпоряджень, військових наказів. Він неодноразово виїжджав за кордон, зокрема у Францію, Німеччину, з дипломатичними місіями.

У 1512 р. після падіння республіки і відновлення у Флоренції влади Медічі Макіавеллі усувають від справ, ув’язнюють, піддають катуванню, а потім висилають у сільський маєток. Лише 1526 р. його запрошують для організації оборони Флоренції. Макіавеллі прагне об’єднати зусилля італійських держав для відсічі чужоземцям і зазнає трагічної неудачі.

Великий особистий досвід Макіавеллі послужив грунтом для його політологічної теорії. В основних творах “Князь” і “Роздуми” мислитель аналізує концепцію людини. Голо­вним стимулом поведінки він вважає інтерес, який вияв­ляється багатоманітно, але пов’язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавеллі писав у праці “Князь”, що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Макіавеллі перший в нову епоху розробив універсалію “людської природи”, ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.

У світогляді Макіавеллі виявилися елементи фаталізму. В поемі “Про долю” він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. І хоча природна могутність долі перемагає будь-кого, все ж вона може бути стримана надзвичайною доблестю. Доля, за Макіавеллі, схожа на одну із бурхливих рік, які завдають своїми розливами великої шкоди жителям, її сила і натиск змушують людей відступати й утікати від стихії. Проте їй можна і протистояти, будуючи загати і греблі.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різнома­нітних релігій і культів визначається суто державним інтересом і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. Самі ж етичні засади християнства він вважав нездійсненними, а тому непридатними для зміцнення держави. Критикуючи християнство. Макіавеллі звертався до поганської релігії древніх, яка боготворила людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців і правителів держави. Йому імпону­вали древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що древня релігія відповідала інтересам зміцнення держави.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої — зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-яки­ми засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства.

У Макіавеллі головний герой — можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

Герой політичних трактатів Макіавеллі — не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужо­земної навали.

У своїх міркуваннях Макіавеллі грунтувався на ідеаліс­тичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у всіх народів існували й існують одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію, побудовану на нищих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати антич­ний досвід.

Виділяючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав мож­ливість реалізації політичних свобод (у його розумінні — це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом’якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага й інші громадянські чесноти.

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресив­ною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці викори­стовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідео­логічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеоло­гією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, прого­лошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Відділивши політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньо­вічний принцип “віри”, фідеїзму він замінив на принцип “згоди народу”, консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу в динаміці: в ній взаємодіють різні сили, які беруть участь у політичному процесі — народні маси, гранди, суверенний правитель. У Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості державних форм, які грунтуються на ”роз’єднанні” політичної влади, тобто на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження влади нобілітету й одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Поєднання цих трьох першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у знаменитій теорії розподілу влади.

Як уже зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті”— першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від закон­ності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути коротко­часною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жор­стокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти.

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П’єро Содоріні,                               Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип полі­тичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати зако­номірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.